До чого доводять капризи
- Зроби мені небо! – тобі я скажу.
- Візьми трішки серця мого, і красу,
Ще трішки туману сизого узяти,
І небо є. Можна там не мудрувати.
- Ніщо не робити, ніщо не казати,
Лиш небо коханій моїй майструвати.
- Знайди мені, любий, в цім світі любов!
Здивуєшся ти: - Тобі ще щось ізнов?!
- Будь ласка, будь ласка, благаю, піди,
Будь ласка, любов у цім світі знайди!
- Ніщо не робити, ніщо не казати,
Лиш тільки любов у цім світі шукати!
- Зроби мені крила! Благаю, прошу!
І разом з птахами я в небо злечу!
За хмари, за сонце, далеко у небо!
Ти очі округлиш: - Тобі ще щось треба?!
Ніщо не казати, ніщо не робити,
Лише тільки крила коханій ліпити.
- Тепер ти уже задоволена, га?
А я усміхнусь й відповім: - Майже так!
- Зроби мені темну, тихесеньку нічку,
І ще й воскову жовту гарненьку свічку!
- Це ж легко! – ти. Я: - А піди-но, піди!
І нічку і свічку негайно знайди!
- Ніщо не робити, ніщо не казати,
Лиш нічку і свічку коханій шукати!
- Кохана, ну, ось. Ти спокійна тепер?
- Ще дещо. Коханий, зроби мені… смерть.
Узяв любий темну, тихесеньку нічку,
І загасив ту палаючу свічку.
Ще зла трохи взяв, охололу ще й пічку,
Іще і печалю, і ще трохи болю;
- Корися, тепер, моя люба, ти долі!
У небо на крилах любові злітаю,
А що ж унизу на мене чекає?...
Сиджу у вікна. Тихесенька нічка.
З’явилася Смерть й загасила ту свічку.
Та страшно не було: прийшла Смерть раніше.
Нехай нас з тобою ніч заколише…